Миха́йль Семенко́ (Миха́йло Васи́льович
Семе́нко, 19 (31) грудня 1892[1], село Кибинці, Миргородський повіт,
Полтавська губернія,
нині Миргородський район,
Полтавська область —
24 жовтня 1937[2], тюрма НКВС
СРСР, Київ) — поет доби Розстріляного
відродження; основоположник і теоретик українського футуризму (також
відомого як панфутуризм),
організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань.
Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими
експериментами з формою вірша, запровадив нові образи й створив слова,
покликані відбити нову індустріалізовану добу. Загинув під час сталінського терору.
Навчався у Псих-неврологічному інституті в Петербурзі.
Перша збірка «Prelude» (1913) позначена впливами поетів «Української
хати»; наступними збірками — «Дерзання» і «Кверофутуризм»
(1914) та вміщеним в останній маніфестом Семенко розпочав паралельно до
виниклого в Україні російського кубо- і егофутуризму (Д.Бурлюк,
О.Кручоних, В.Хлєбников)
течію українського кверофутуризму — мистецтва шукання.
1918 року Семенко видав у Києві збірки «П'єро задається», «П'єро кохає» і
«Дев'ять поем»; 1919 — в однойменному з заснованою ним футуристичною
групою видавництві «Флямінґо» збірки «П'єро мертвопетлює», «Bloc-notes» і «В
садах безрозних», а також поему «Ліліт». 1919 проголосив «революційний футуризм»
й опублікував «ревфутпоему» — «Тов. Сонце» та «Дві поезофільми»; був
редактором журналу «Мистецтво».
1920 видав разом із М.Любченком і О.Слісаренком «Альманах трьох»;
1921 — збірку «Проміння погроз»; тоді ж організував «Ударну групу
поетів-футуристів», перейменовану на асоціацію панфутуристів «Аспанфут»
(1922—1924), кредо й маніфести якої були проголошені в альманасі «Семафор у майбутнє»
(1922) і газеті «Катафалк искусства» (1922). Зазнавши критики літературних кіл,
Семенко перейшов на позиції «лівого фронту» («УкрЛЕФ») і перетворив «Аспанфут»
на «Комункульт» (1924), одночасно працював (1924—1927) як головний редактор
Одеської кінофабрики ВУФКУ.
1924 видав під назвою «Кобзар» дві збірки своїх творів 1910—1922 років,
1925 — збірку «В революцію» та поезофільм «Степ»; 1927 — (разом з Г. Шкурупієм
і М. Бажаном)
«Зустріч на перехресній станції» і заснував нове об'єднання футуристів
(письменники Гео Шкурупій, Дмитро Бузько, Леонід Скрипник, Олексій
Полторацький, Олекса Влизько та художники Вадим Меллер, Анатолій Петрицький, та
ін.) під назвою «Нова ґенерація»
з журналом цієї ж назви (1927—1930). Сильно критикований, Семенко відійшов від
футуризму, ставши співцем більшовицької революції (збірки «Малий кобзар і нові
вірші», 1928; «Європа й ми», 1929).
На початку 1930-х років визнав «помилковість» своїх колишніх позицій,
виявом чого й були збірки «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» і
«Китай в огні» (1932) та «Міжнародні діла» (1933).
Особисте життя
Батько Михайла Семенка — Василь Леонтійович на момент народження сина
працював волосним писарем у Кибинцях, надалі став писарем земської управи в
містечку Хорол. Мати
Михайла закінчила лише початкові класи церковноприходської школи, проте була
письменницею-самоуком, автором ряду повістей, надрукованих під її дівочим
прізвищем — Марія
Проскурівна. Брат поета, Василь, був цікавим художником, разом з
Михайлом починав футуристичний рух в Україні, проте на початку Першої світової
війни загинув на Західному фронті. Ще один брат — Олександр і
сестра Олександра також писали вірші, але ще зовсім молодими померли від туберкульозу. Також
у Михайля була сестра Софія та молодший за нього на 8 років брат Микола.
Про юність Михайла Семенка збереглося досить мало свідчень. Однак, точно
відомо про його активну участь в громадському і суспільно-політичному житті
країни в роки Жовтневого
перевороту та у часи міжвладдя. Зокрема, в газеті «Київське життя»
від 11 (24) вересня 1919 року в Хроніці міститься таке повідомлення «В ніч на
8-е вересня, за словами Ради, арештовано в себе на квартирі українського письменника
Михайла Семенка»…
Зі своєю першою дружиною Лідією Михайль Семенко познайомився у Владивостоці, де
він прожив близько трьох років. Лідія Іванівна Горенко народилася 1898
року в українській родині
переселенців на Далекий Схід.
Почуття Семенка до майбутньої дружини характеризують як глибоке і водночас безмежно
тривожне, що спричинило високі злети ранньої лірики поета, появу в ній —
насамперед у циклах «Осіння рана», «П'єро кохає» — зовсім нових мотивів і
творчих рішень[3].
Михайль Семенко мав сина Ростислава і доньку Ірину[4].
Михайль Семенко був також одружений з українською актрисою Наталією Ужвій,
з якою розлучився 1936 року. В цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло
(1927 р. н.). Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Після
розлучення залишився з Наталією Ужвій. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин.
Арешт і страта
Ще за три дні до свого арешту, 23 квітня 1937 р.,
Михайль Семенко провів у Києві творчий вечір. Оскільки він постійно мешкав у Харкові і часто бував у
Києві, було підготовлено два ордери на його арешт. Письменника звинуватили в
тому, що він бере участь в Українській фашистській націоналістичній
терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у
плануванні замаху на секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора, який мав
нібито відбутися під час демонстрації 1 травня 1937 року.[5]
Серед іншого йому закидали спробу скинути Радянську владу в Україні за
допомогою «німецьких фашистів». Надломлений морально та фізично Михайль
Семенко, як свідчать протоколи допитів 4, 7 та 8 травня 1937 р.,
«зізнався» у всіх звинуваченнях. Зізнання були написані під диктування уповноваженого
Акімова на ім'я Начальника НКВД УРСР
Ізраїля
Леплевського 4 вересня 1937 р.[6]
23 жовтня 1937 р.
відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР у складі
голови армвійськюриста А. Орлова, бригадвійськюриста С. Ждана, військюриста І
рангу Ф. Кліміна, військюриста І рангу А. Батнера та за участю помічника
Прокурора СРСР М. Рагінського. Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних
Республік» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей
мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всего имущества,
лично ему принадлежащего». Наступного дня Семенка страчено разом з іншими
українськими письменниками в одній з київських в'язниць, поховано в братській могилі
в Биківнянському лісі[7]. Михайль Семенко був
реабілітований посмертно самими комуністами.[4]
Значення творчості
Рання футуристична творчість Семенка просякнута урбаністичними й
мариністичними мотивами й сюжетами, відзначається мовними і формальними
експериментами й намаганням епатувати читача. Не зважаючи на пропаговану ним
деструкцію форми й відкидання класичних і тогочасних літературних надбань,
зокрема спадщини Шевченка, Олеся, Вороного, Філянського, Семенко мав чималий
вплив на розвиток української модерної поезії 1920-х років, у тому числі й так
званої пролетарської. Повне зібрання творів Семенка було видане в Харкові у
трьох томах (1929—1931).
У 1985 році видавництво «Радянський
письменник» видало в серії «Бібліотека поета» збірку його поезій.
Вплив на сучасну українську літературу
Михайля Семенка штучно вилучено з історії літератури (див. покоління Розстріляне
відродження), тому він не мав впливу на наступне покоління, проте
через покоління його прочитано й Семенків вплив позначився на творчості
письменників сучасної української літератури. Серед старшого покоління
це — Ігор Калинець,
Василь
Голобородько (див. вірш «Тиждень»). Серед молодих авторів естетика
футуризму присутня в поезіях Сергія Жадана[8] (зокрема боротьбою з «іконою»
Шевченка — див.поезію «Тарас Григорович Шевченко»), Олега
Коцерева та Любові Якимчук
(див. поему про Михайля Семенка «Тов. Дим» зі збірки «, як Мода»).[9],[10]
2012 року з ініціативи Любові Якимчук українськими поетами-авангардистами
було оголошено Роком Семенка, який був відзначений низкою акцій, присвячених
поетові («Виставка поетів імені Михайля Семенка», Ніч поезії та музики нон-стоп
під час Форуму видавців у Львові була присвячена Семенку, лекція
мистецтвознавця Дмитра Горбачова «Під знаком Семенка», дискусія у «Кабінеті» за
участю Олега Коцарева і Люби Якимчук та ін.)[11].
Немає коментарів:
Дописати коментар