Бандурист Євген Адамцевич
народився 1 січня 1904 року с. Солониця, Полтавська обл., у родині станційного
службовця. Дворічним після хвороби втратив зір. Деякий час навчався в Київській
школі для сліпих, де грав на бандурі, скрипці, сопілці; його баритон охоплював
дві октави. У кобзаря Мусія Олексієнка вчився грати на найважчий бандурі
пучками пальців, часом збиваючи їх до крові.
Євген Адамцевич – худорлявий велет, красень-вусань, у якого красуня Лідія закохалася з першого погляду та втекла з дому й стала поводирем на все життя. Вони жили з гри та співу на роменському базарі, але радянська влада, як і царська, трактувала це як жебрацтво, не видавали паспортів і переслідували. Міліція не один раз проганяла Адамцевича з базару. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста, полишали одного на безлюдді, інколи арештовували. Довелося справити власну хатку біля залізничної колії Ромен – Ромодан для себе та трьох донечок.
За весну-осінь 1940 р. Адамцевич обійшов Малу та Велику Хортиці, усі Січі. Під час ІІ світової здійснив мандри Україною з піснями, виступав перед воїнами УПА. «Доводилось тоді мені, – признавався Адамцевич, – виступати в одному із з’єднань Української Повстанської армії, грати-співати борцям за незалежність України. Повстанці вже знали від добрих людей про мою кобзарську діяльність і тому, запросивши мене до себе, слухали мої пісні дуже уважно. А після виступу нагодували, обдарували чим могли і дали навіть «бомагу», в якій складали подяку за мій виступ».
Нелегким було життя кобзаря після війни, адже пенсії він не заробив, а сім’ю годувати треба. «Про мене неначе забули», – згадував кобзар, якому знову доводилося грати на роменському базарі. Із постанням Об’єднання співців-кобзарів матеріальне становище його трохи поліпшилося. Із плати за виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах можна було викроїти на тютюн та чарку до обіду, без яких ні анекдоту розказати, ні сороміцької пісні заспівати.
Влітку 1970 року на сцені Київського оперного театру імені Т.Г.Шевченка на концерті кобзарів і лірників був виступ сліпого кобзаря Євгена Адамцевича. Дівчата вивели його на сцену, всадовили на стілець і швидко повідходили. Високий і дужий кобзар стиха торкнувся пальцями до дзвінкоголосих струн харківської бандури, і несміливо сказав: «Запорозький марш».
Спочатку зал завмер, вслухаючись у незнайому для багатьох мелодію, потім люди почали підніматися з місць, нарешті вибухнув оплесками. «Мені важко переповісти, що було після першого виконання «Запорізького маршу». Скажу лише, що старий Адамцевич виконав його на вимогу публіки тричі. Хоч і була порушена домовленість не виконувати більше двох творів, але ніхто з кобзарів-побратимів не дорікав Адамцевичу, що він тричі повторив свій номер. І хоч його музика була безсловесна, але вслухавшись у мелодію “Запорізького маршу”, вже ніхто з виконавців не наполягав на тому, щоб співати понад програму. Стало зрозуміло: відбулося щось надзвичайне. Над зачарованим залом зайнялася і згасла чудова мить, яку повторити, затримати ніхто не зможе,» – згадував Сергій Козак.
У ніч з 12-го на 13-е січня 1972 року відбувся другий покіс інтелігенції. Кобзарське об’єднання згорнуло свою діяльність. Хворий на жовтяницю Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку Бахчисарайського району в Криму.
Помер Адамцевич 19 листопада 1972 року в Бахчисараї на 68 році життя. Автор «Запорозького маршу» покоїться під білим крейдяним горбком на кладовищі села Холмівка.
Євген Адамцевич – худорлявий велет, красень-вусань, у якого красуня Лідія закохалася з першого погляду та втекла з дому й стала поводирем на все життя. Вони жили з гри та співу на роменському базарі, але радянська влада, як і царська, трактувала це як жебрацтво, не видавали паспортів і переслідували. Міліція не один раз проганяла Адамцевича з базару. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста, полишали одного на безлюдді, інколи арештовували. Довелося справити власну хатку біля залізничної колії Ромен – Ромодан для себе та трьох донечок.
За весну-осінь 1940 р. Адамцевич обійшов Малу та Велику Хортиці, усі Січі. Під час ІІ світової здійснив мандри Україною з піснями, виступав перед воїнами УПА. «Доводилось тоді мені, – признавався Адамцевич, – виступати в одному із з’єднань Української Повстанської армії, грати-співати борцям за незалежність України. Повстанці вже знали від добрих людей про мою кобзарську діяльність і тому, запросивши мене до себе, слухали мої пісні дуже уважно. А після виступу нагодували, обдарували чим могли і дали навіть «бомагу», в якій складали подяку за мій виступ».
Нелегким було життя кобзаря після війни, адже пенсії він не заробив, а сім’ю годувати треба. «Про мене неначе забули», – згадував кобзар, якому знову доводилося грати на роменському базарі. Із постанням Об’єднання співців-кобзарів матеріальне становище його трохи поліпшилося. Із плати за виступи на організованих музично-хоровим товариством концертах можна було викроїти на тютюн та чарку до обіду, без яких ні анекдоту розказати, ні сороміцької пісні заспівати.
Влітку 1970 року на сцені Київського оперного театру імені Т.Г.Шевченка на концерті кобзарів і лірників був виступ сліпого кобзаря Євгена Адамцевича. Дівчата вивели його на сцену, всадовили на стілець і швидко повідходили. Високий і дужий кобзар стиха торкнувся пальцями до дзвінкоголосих струн харківської бандури, і несміливо сказав: «Запорозький марш».
Спочатку зал завмер, вслухаючись у незнайому для багатьох мелодію, потім люди почали підніматися з місць, нарешті вибухнув оплесками. «Мені важко переповісти, що було після першого виконання «Запорізького маршу». Скажу лише, що старий Адамцевич виконав його на вимогу публіки тричі. Хоч і була порушена домовленість не виконувати більше двох творів, але ніхто з кобзарів-побратимів не дорікав Адамцевичу, що він тричі повторив свій номер. І хоч його музика була безсловесна, але вслухавшись у мелодію “Запорізького маршу”, вже ніхто з виконавців не наполягав на тому, щоб співати понад програму. Стало зрозуміло: відбулося щось надзвичайне. Над зачарованим залом зайнялася і згасла чудова мить, яку повторити, затримати ніхто не зможе,» – згадував Сергій Козак.
У ніч з 12-го на 13-е січня 1972 року відбувся другий покіс інтелігенції. Кобзарське об’єднання згорнуло свою діяльність. Хворий на жовтяницю Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку Бахчисарайського району в Криму.
Помер Адамцевич 19 листопада 1972 року в Бахчисараї на 68 році життя. Автор «Запорозького маршу» покоїться під білим крейдяним горбком на кладовищі села Холмівка.
Немає коментарів:
Дописати коментар